Назар Заторський

Що нам до їхнього целібату

Після публікації моїх спостережень про конфлікт лібералів і консерваторів у Римо-Католицькій Церкві в цілому та Ватикані зокрема (https://zaxid.net/podih_rozkolu_v_katolitskiy_tserkvi_n1496…), який розгорівся цього разу навколо питання целібату, себто обо’язкового неодруженого стану для священиків, деякі мої товариші в коментарях знизували плечима: що, мовляв, нам до їхнього целібату? Ми ж Церква «sui iuris («свого права»), себто самоуправна, для нас їхні суперечки нецікаві та неактуальні, а їхні приписи – не указ.

Однак не все так просто. Бо попри те, що УГКЦ є Церквою самоуправною, проте це стосується лише, так би мовити, її канонічної території, яка на сьогодні обмежена територією держави Україна (та й то за винятком Закарпаття – Мукачівської єпархії, з огляду на її окрему унію з Римом). Теоретично ця канонічна територія могла б і збільшитися, наприклад, при наданні статусу патріярхату. Адже Київська митрополія на момент укладення Берестейської унії охоплювала територію, яка сьогодні, крім України, включає частини Польщі, Росії, а також Литву, Латвію та Білорусь. Але це максимум, що можна було б витиснути, покликаючись на нашу історичну спадщину. Натомість сучасне душпастирство УГКЦ охоплює вірних на всіх континентах (крім, звісно, Антарктиди – там досі душпастирював тільки російський патріярх Кіріл). Але тут є свої нюанси.

До таких нюансів належало донедавна, а в деяких країнах належить і досі, явна заборона чи проховане несприйняття служіння там одружених греко-католицьких священиків. Таке ставлення з боку римо-католицьких єпископів добряче гальмувало, а подекуди й досі гальмує розвиток тамтешнього душпастирства УГКЦ. Тож якби целібат було послаблено хоча б для деяких римо-католицьких країн, то, цілком очевидно, це змінило б налаштування і до одружених греко-католицьких священиків у цілій Римо-Католицькій Церкві, адже тоді таке несприйняття виглядало б нелогічним та невиправданим. Проте папа Франциск вирішив не ризикувати єдністю Церкви та не дратувати консерваторів, тож послаблення целібату не надав. А тому на відкриття нових можливостей для душпастирювання одружених священиків доведеться ще почекати.

Іронія цілої цієї ситуації полягає в тому, що досі саме консервативні римо-католицькі єпископи були улюбленими союзниками ієрархії УГКЦ, а УГКЦ – улюбеницею консерваторів (зокрема європейських) усіх мастей. Натомість ліберали трактувалися (та й досі трактуються) серед тих українців, які належать до традиційних конфесій, ледь не як слуги диявола (що не дивує, враховуючи вельми консервативну формацію в духовних семінаріях). Проте в конфлікті довкола питання целібату якраз перемога лібералів допомогла б покращити душпастирські позиції УГКЦ у світі.

Що цікаво, вже після оприлюднення 12.02.2020 постсинодального документа «Querida Amazonia», в якому папа так і не відважився послабити целібат, уся ця справа раптом отримала цікаве продовження для УГКЦ. Наступного ж дня, 13.02.2020, американська газета «Washington Post», яку переважно пов’язують із Демократичною партією та з лібералами, надрукувала статтю про українського греко-католицького священика як наочну ілюстрацію наявности одруженого священства в Католицькій Церкві (https://www.washingtonpost.com/…/693d30be-4dc2-11ea-967b-e0…). І тут наші релігійні ЗМІ не втрималися, перервали свою мовчанку, якою досі послідовно огортали цю тему, та переклали й оприлюднили статтю українською мовою: https://risu.org.ua/…/ind…/monitoring/society_digest/78918/…) . Вийшло дуже цікаво: представлення скандалу навколо книги за співавторства папи-емерита Бенедикта XVI «De profondeurs de nos cœurs» на сайті не було, як і представлення баталій літералів і консерваторів навколо питання целібату. А от відрижку цього всього у вигляді згаданої публікації «Washington Post» переклали й опублікували. Усе в «найкращих» традиціях української провінційної журналістики: замовчуємо контекст (бо ж ми консерватори!), зате публікацію про те, які ми хороші з нашим одруженим священством – нате! Як каже українська приказка: «причіпи кобилі хвіст». Ви, дорогі читачі, самі думайте-гадайте, з якого то дива американська ліберальна преса так зацікавилася чи то о. Олегом Кіндієм, чи то УГКЦ, чи то одруженим священством і яким боком там то все одне до одного чіпляється. Кращої ілюстрації власної упереджености та журналістського непрофесіоналізму годі було чекати. Браво!